Права працівників регулюються колективним договором. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.).

       Відповідно до вимог ст.115 КЗпП України, ст.24 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам повинна виплачуватись не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

    Пунктом 3¹ частини першої статті 25 Закону України «Про відпустки» передбачено, що відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов’язковому порядку матері або іншій особі, зазначеній у частині третій статті 18 цього Закону, для догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території.

Право на отримання додаткової відпустки на дітей.

           У відповідності до ст. 19 ЗУ «Про відпустки» (Жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України)).

        За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

В контексті виплати компенсації за невикористану відпустку важливі передусім тривалість та порядок надання такої відпустки.

             По-перше, додаткову відпустку на дітей надають за календарний рік, а не робочий рік і незалежно від накопиченого стажу роботи, як це працює зі щорічними відпустками.

            По-друге, на такий вид відпустки повної тривалості, особа набуває право в будь-який час протягом року незалежно від відпрацьованого у цьому році часу, та від дати народження дитини (або досягнення нею 14-річного віку). Головне — це виникнення у році підстави для її надання: народження другої дитини, усиновлення дитини, отримання дитиною інвалідності і т.д.

Проте, якщо жінка після народження другої дитини не приступала до виконання своїх трудових обов’язків за посадою, та не відпрацювала жодного робочого дня, то права на додаткову відпустку на дітей вона ще не набуває.

               По-третє, додаткову відпустку на дітей не розділяють на частини, адже цього Закон про відпустки не передбачає.

                По-четверте, зважаючи на те, що надання такої відпустки прив’язано до календарного року, то працівниця не може скористатися в одному році двічі додатковою відпусткою на дітей за різними місцями роботи. Якщо жінка звільнилася з попереднього місця роботи в поточному році й скористалася в цьому році правом на додаткову відпустку на дітей, або їй виплатили за цю відпустку грошову компенсацію, тоді на новому місці роботи цього ж року грошова компенсація при звільненні вже не виплачуватиметься. Для цього на думку Мінсоцполітики, на нове місце роботи, працівниця має надати довідку з попереднього місця роботи про те, що вона не скористалася такої відпусткою в поточному році та/або не отримувала за неї грошової компенсації.

     Тож, як бачимо, роботодавець щорічно має вести облік такого роду відпусток та їх використання у відповідному календарному році. Варто враховувати, що працівник може піти у додаткову відпустку на дітей, яку не використано протягом попереднього календарного року, у наступному календарному році. Законодавством не передбачено строку давності, після якого втрачається право на додаткову соціальну відпустку.

   Тому підрахувати кількість невикористаних днів додаткової відпустки на дітей простіше. Потрібно підсумувати тривалість такої відпустки за кожен календарний рік, в якому працівник мав на неї право, але не скористався ним.

Головний державний інспектор

Управління Держпраці у Полтавській області                                                                                                                                          Л.Д.Тіхонова

     Відповідно до статті 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII (надалі – Закон № 875-XII) – інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

Відповідно до статті 153 Кодексу законів про працю України (КЗпП), робота на підприємствах, в установах та організаціях має бути безпечною й нешкідливою.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які (ч. 10 ст. 10 Закону про відпустки):

Відповідно до статті 24 Кодексу законів про працю України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі.

Статтею 16² Закону України "Про відпустки" передбачено право учасників бойових дій, інвалідів війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на додаткову відпустку із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Статтею 11 Закону України "Про відпустки" передбачено, що щорічна відпустка може бути перенесена на інший період або продовжена у випадках, передбачених цією статтею.

Згідно з частиною п’ятою статті 11 Закону України «Про відпустки» (далі — Закон) забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості двох років підряд.

З огляду на те, що будівельна сфера ‑ одна з найважливіших галузей народного господарства, адже будівництво, як ніяка інша галузь економіки, створює велику кількість робочих місць, вдосконалення правового регулювання відносин з приводу праці, а саме трудових відносин, у будівельній сфері набуває вагомого значення. Тим більше важливою є реалізація такого завдання зважаючи на те, що розвиток будівельної галузі не тільки неминуче викликає економічний ріст у країні, але і піднімає проблему створення необхідних умов для розв’язання багатьох  соціальних проблем та конфліктів.